Підполковник Іван Панько завершив службу в міліції у 2008 році. На пенсію пішов із посади заступника начальника карного розшуку УМВС в Закарпатській області. За свої 51 років ветеран органів внутрішніх справ Закарпаття не лише розкрив сотні злочинів, але й об'їздив півсвіту. Однак і тепер, коли офіційно відійшов від справ, роботою поліції цікавиться постійно і завжди радий дати молодим правоохоронцям добру пораду або розказати цікаву життєву історію. 

– Іване Миколайовичу! Коли до вас прийшло усвідомлення того, що хочете бути працівником міліції? 

– Я все якийсь такий «правильний» був... Мав свою компанію порядних хлопців, де був лідером. Спортом займалися. Вчився в Хустському інтернаті, потім в училищі. Було в нас правильне виховання. Тож можна сказати, що ментально я вже з молодості був правоохоронцем.  

– Чи зразу вирішили піти у карний розшук?

– Коли я ще вчився в Івано-Франківській школі міліції, то став працювати в міліції в Хусті. Розпочинав дільничним інспектором. І от сталося в нас на дільниці вбивство, а «посадили», як я був переконаний, не того чоловіка. Великі міліціонери приїхали, начальник карного розшуку бігав... А я відчував, що щось не так. Кажу старшому дільничному: слухайте, тут щось не клеїться. Він каже мені: тобі то не треба, там і без тебе розберуться. Я ж став усе тихенько перевіряти. Досвід у мене тоді вже був, бо нас добре вчили у школі міліції у Франківську. На практику ми ходили, хороші наставники були. Одним словом, я все перевірив, з людьми спілкувався, і знайшов справжнього вбивцю. Розкрив той злочин.

Коли вже я приїхав в Ужгород, начальник кадрів привів мене у відділок і спитав: будеш працювати оперативником? Я відповів – буду. Викликали старшого «опера». Він поцікавився: жити маєш де? Не маю. Що маєш? Нічого не маю: сумка, спортивка, рушник... Повели в гуртожиток, колега дав чайник, сковорідку. Виділили мені «койкомісце», і все. Спати часом виходило не більше двох годин на добу. Отак ми працювали тоді в карному розшуку... 

– Яким, на вашу думку, має бути хороший працівник карного розшуку?

– Оперативник має бути, як художник – мусить мати якийсь талант. Він все відчуває по-своєму. Іде туди, де має бути. Всі кажуть – йдемо сюди, а він – ні, я йду туди... І сам не може пояснити, чому зробив такий висновок. Але приходить, а там саме ті люди, злочинці, які йому потрібні! Оце і є те, що ми називаємо «оперативною чуйкою»...

– Чи змінився карний розшук за останні роки?

-Карний розшук завжди був елітою міліції. Потрапити на службу в розшук просто так не могли, там робився відповідний відбір. Я коли працював в Ужгородському міськвідділі, то навіть зайти в обласне Управління карного розшуку – це було як в святиню зайти...

– Яке розкриття стало для вас знаковим? 

– Розкривали ми багато. І я особисто, і в команді, і напарники мої розкривали резонансні злочини. Особливо працювали по тяжких злочинах. Убивства були, серед них і замовні. Людей і на воді рятував, і від сокири, і від зброї... Було різне. 
В ті часи ми старалися не афішувати своєї роботи. Усе йшло рутинно. Ми просто  сприймали все, як належне. Гадаю, що якби нині хтось таке зробив, то зразу став би героєм, писали б про нього кореспонденти... А тоді «опери» були скромні і це рахували за свою роботу. Я знаю про своїх друзів, які життям ризикували, і ніколи не афішували цього... 

– А чи були злочини, які ви не змогли розкрити, а тепер вам здається, що змогли б це зробити?

– Звичайно, було й таке. Всі нерозкриті злочини дуже хочеться розкрити й довести до суду. За роки роботи в карному розшуку я зрозумів найважливішу річ: будь-який злочин можна розкрити. Якщо щось не складається, значить, ти десь недопрацював, щось недодивився. Бо, повторюся, кожен злочин поліція здатна розкрити. 

-Дякуємо за розмову. Вітаємо вас зі 100-річним ювілеєм карного розшуку.

-Дякую.                                  

Відділ комунікації поліції Закарпатської області