20 грудня Україна вшановує пенсіонерів і ветеранів системи МВС та Національної поліції. Наш сьогоднішній гість – один із тих, хто віддав органам внутрішніх справ половину свого життя, присвятивши всього себе служінню Закону, захисту правопорядку та боротьбі зі злочинністю.
Полковник міліції у відставці В’ячеслав ЛОГВІН – легенда Закарпатської міліції. Саме він стояв у витоків перших спецпідрозділів міліції Закарпаття, був першим командиром спецпризначенців, власноруч затримував місцевих бандитів та рекетирів. А ще – знімався у відомих фільмах...
НА ЗАКАРПАТТІ ДІЯЛИ ПЕРШІ В УКРАЇНІ КІННІ ТА ВЕЛОСИПЕДНІ ПАТРУЛІ
- В’ячеславе Леонідовичу, розкажіть для початку про себе?
-Я народився у 1946 році, у 1968-му закінчив військове училище. А на Закарпаття потрапив, можна сказати, випадково. Приїхав на зйомки фільму «Ватерлоо». Після зйомок чимало наших хлопців-солдатів залишилося на Закарпатті. Я теж одружився на дівчині із Середнього, та й залишився в нашому мальовничому краї...
-Як ви, кадровий військовий, стали правоохоронцем в далекому Закарпатті?
-Три роки працював на Ужгородському машинобудівному заводі, звідки мене, за рекомендацією трудового, взяли на службу в народну міліцію. Призначили мене начальником новоствореного Пульту централізованої охорони Ужгорода.
Коли в місті створили об’єднаний дивізіон міліції, я спершу був там командиром оперативного взводу, а далі очолив сам дивізіон. Коли в 1977 році дивізіон реорганізували в роти патрульно-постової служби та охорони, я став першим командиром роти ППС. Чотири роки поспіль наша рота була однією з кращих в Україні. Скажімо, ми першими в державі створили кінні та велосипедні патрулі. Патрульні на конях патрулювали Боздоський парк в Ужгороді, зону відпочинку в Оріховиці. Велосипедні патрулі їздили в Новому районі Ужгорода. Нашу ініціативу зі створення кінних та велосипедних патрулів тодішнє керівництво МВС України ставило за приклад іншим областям. Відтак мене, капітана, призначили на підполковницьку посаду заступника начальника Ужгородського відділу міліції. А в 1985 році я очолив Ужгородський лінійний відділ міліції на Львівській залізниці.
-Ви створювали на Закарпатті спецпідрозділи міліції. Як вам тоді працювалося, кого відбирали на службу в спецпідрозділи?
-Після розпаду Союзу та здобуття Незалежності України, на початку 90-х, у правоохоронних органах гостро постало питання протидії організованій злочинності. Нахабству бандитів та рекетирів могли ефективно протидіяти лише спеціально організовані підрозділи, з відповідно підготовленими та навченими бійцями. Керівництво міліції області доручило мені створити перший в краї спецпідрозділ.
На службу в спецпідрозділи, окрім кращих патрульних міліції, я підбирав хлопців зі спортивними здобутками, колишніх десантників, розвідників, морських піхотинців, солдатів внутрішніх військ тощо.
Не хочу хвалитися, та наші бійці в 90-ті були справжньою грозою для злочинного світу. Ми провели цілий ряд успішних спецоперацій з затримання місцевих та «залітних» бандитів.
Прийомам рукопашного бою, стрільби ми вчилися із відеозаписів кінобойовиків. Зате у нас було інше: азарт, внутрішній вогонь, який запалював кожного, бажання служити Закону, людям і очищати суспільство від криміналітету. Віра в себе та в перемогу над злом. А ще – дружній колектив, де один за всіх і всі за одного.
Спершу, в інтересах особистої безпеки, ми їздили на завдання виключно в масках. А далі я став возити своїх хлопців по райвідділах міліції, де вони проводили показові виступи з рукопашного бою, стрільби тощо. Із метою популяризації нашого спецпідрозділу ми часто виступали перед людьми, телебачення нас знімало тощо.
-У яких підрозділах міліції ви працювали після?
-Коли хвиля організованої злочинності в Україні, не в останню чергу завдяки зусиллям правоохоронців, поступово пішла на спад, я перейшов на службу зі спецпідрозділів в обласний апарат міліції. Очолив блок охорони громадського порядку. У 2000-му з посади заступника начальника Управління адміністративної служби міліції області пішов на пенсію. Однак залишився в системі МВС і ще довгі роки очолював на Закарпатті благодійний фонд «Правопорядок», ДП «Ресурси», фонд «Здоров’я-М». Загальний мій трудовий стаж – 55 років.
-Чим займаєтесь тепер, після виходу, нарешті, на заслужений відпочинок? Фізичну форму яким чином підтримуєте?
-Після виходу на пенсію я більше десяти років працював начальником служби охорони на відомій фірмі будматеріалів. І тепер не сиджу без діла. Спортом активно займатися вже не можу, хоча до 60 років грав у футбол, волейбол. Проте й тепер, у свої 74, намагаюся бути в хорошій фізичній формі. Допомагає звичайний фізичний труд: копаю, кошу на городі, багато ходжу, плаваю влітку.
СИН ПІШОВ СТОПАМИ БАТЬКА-ПРАВООХОРОНЦЯ
-Знаю, що ваш син теж правоохоронець, пішов стопами батька.
-Я радий, що мій син Олег пішов у житті моїм шляхом. Служив у повітряно-десантних військах, здобуті там бойові навики згодилися йому потім у міліції. У спецпідрозділах пройшов шлях від водія та рядового бійця до заступника командира спецпідрозділу. На пенсію вийшов нещодавно у званні підполковника поліції, але продовжує працювати в поліції охорони області.
-У кого ви вчилися під час служби в міліції, а кого вважаєте своїм учнями?
-Багато чому я навчився у легендарного начальника міліції Закарпаття генерала Володимира Сірика. Коли я був командиром спецпідрозділу, то лиш у нас двох в управлінні були перші пейджери, і черговий по управлінню зв’язував мене за потреби з генералом. Зазвичай лише начальник УВС та я, командир спецпідрозділу, знали деталі майбутньої спецоперації, аби не було витоку інформації.
Від Петра Бронтерюка, який був моїм безпосереднім керівником, я теж багато чому навчився. А ще – від Михайла Сотака, від Івана Сабова.
Із моїх вихованців у патрульно-постовій службі стали опісля керівниками різних служб у міліції Юрій Валько, Юрій Дербак, Роман Оразкурбанов та чимало інших. Я як командир завжди з повагою ставився до звичайних міліціонерів-патрульних, які вдень і вночі, у дощ і в мороз несли службу на вулицях, оберігаючи спокій громадян. І вічна пам’ять тим правоохоронцям, хто віддав в ім’я цього своє молоде життя!
НА КІНОЗЙОМКАХ «ВАТЕРЛОО»
-На початку розмови Ви згадували, що знімалися у фільмі Сергія Боднарчука «Ватерлоо»?! Розкажіть, як це було.
-Історичний фільм «Ватерлоо», як і «Війну і мир», знаменитий режисер Сергій Боднарчук знімав на Закарпатті, точніше на Ужгородщині в районі Середнього. Спершу була «Війна і мир», далі, в 1969 році, «Ватерлоо».
Обидва історичні фільми потребували значного людського ресурсу, передовсім військових для зйомки масових батальних сцен. От мене, на той час 23-річного лейтенанта, командира взводу кавалерійського полку й відрядили на зйомки фільму «Ватерлоо». На Закарпаття я тоді потрапив уперше.
-Розкажіть більше про зйомки «Ватерлоо»?
-До самих зйомок на Закарпатті ми два місяці були відряджені на кіностудію, де готувалися в павільйонах до зйомок на природі. Там я бачив вживу багатьох знаменитостей.
На Закарпаття я прибув 4 квітня 1969 року як командир взводу кавалерійського полку разом із 20 солдатами. Пробув загалом на зйомках до серпня місяця. За зйомки нам платили добрі гроші: мені як офіцеру - 10 карбованців у день, солдатам – по 7.
Ще до самих зйомок ми із солдатами облаштували в полі між селами Вовкове-Дубрівка на Ужгородщині військові намети, із колгоспного корівника переробили конюшню. Коней для зйомок режисери спеціально привезли, та їх не вистачало, тож орендували в місцевих. Коні, звісно, не були спеціально навчені, як і самі актори для масовок.
-Що вам ще запам’яталося зі зйомок «Ватерлоо»?
-Спека страшна була. Воду нам привозили на зйомки в автоцистерні, так хвилин за 15 коні та люди спорожнювали цілу цистерну... Самих військових на зйомках не так уже й багато було. Оскільки людей для живих масовок бракувало, під час зйомок в полі виставляли багато розмальованих пластмасових фігурок солдатів, які здалеку виглядали, як живе військо. Ті пластмасові фігурки французьких та англійських вояків потім розібрали як сувеніри жителі довколишніх сіл.
А от чоловік з десять наших солдатів після зйомок осіли на Закарпатті, в основному в Середньому, де одружились з місцевими дівчатами. Серед них і я тут залишився, та й живу вже 52-й рік. До речі, крім «Ватерлоо» я ще в одному фільмі знімався...
-В якому?
-У 1979 році на Закарпатті знімали пригодницький фільм «Прощальна гастроль «Артиста». Це детектив про бандитів і міліцію, яка їх ловить. Зйомки проходили в Ужгороді, в Оріховиці, на «Скалці» в Невицькому. У фільмі я зіграв епізодичну роль, їздив на міліцейському мотоциклі. До слова, на той час я справді працював у міліції, був уже капітаном.
Пригадую, як пішов потім зі своїми дітьми на перегляд цього фільму в Ужгородський кінотеатр, то донька як мене побачила на екрані, то закричала «Татко, татко!» Коли фільм закінчився і в залі включили світло, то глядачі мені аплодували, коли побачили в залі живого актора...
ПОБАЖАННЯ МОЛОДИМ КОЛЕГАМ-ПОЛІЦЕЙСЬКИМ
-Хто, на вашу думку, може бути правоохоронцем. Які ваші критерії відбору на службу?
-Аби стати хорошим поліцейським, замало відповідної професійної підготовки. Під час набуття професійних якостей важливо не втратити чисто людські. У першу чергу – це повага до простої людини, яка часто є беззахисною перед тобою, твоєю силою та зброєю. Якщо ти про це завжди пам’ятатимеш, то після закінчення служби не доведеться ховатися від тих, кого ти незаслужено образив.
Я вважаю, що встиг багато доброго зробити на службі з охорони громадського порядку, задля спокою та відпочинку закарпатців. Та робив це все я не сам. Мені завжди допомагали в цьому мої підлеглі, мій колектив: починаючи з 30-ти чоловік, коли я був командиром взводу патрульної служби, й до 700 міліціонерів, коли я керував відділом охорони правопорядку міліції Закарпаття.
-І на завершення, ваші побажання нинішнім молодим колегам-поліцейським.
-Постійно працюйте над собою. Пам’ятайте, що правоохоронцями не народжуються, ними стають. Щодня самовдосконалюйтесь у професійному плані, фізично, морально, інтелектуально.
Володимир Павлюх, відділ комунікації поліції Закарпаття